Наш співрозмовник, Володимир Корпусенко, менеджер проєктів Академії, який займається напрямком навчання в сфері протимінної освіти, має досвід військової служби, поранення, тривалої реабілітації та життя в окупації. Здавалося б, людина, яка пройшла через усе це, має бути готовою майже до будь-яких випробувань.

Але сам він із цим не погоджується. Пережите ще не робить людину готовою автоматично. Досвід може допомогти, а може залишитися болючим спогадом, який складно використати в новій ситуації.

Ми поговорили про те, чим досвід відрізняється від готовності, навіщо людині тренувати навіть те, що вона нібито вже знає, і яку роль цивільні громадяни можуть виконувати в національному спротиві.

Ви маєте дуже різний досвід війни: військову службу, поранення, тривалу реабілітацію та життя в окупації. Чи можна сказати, що людина, яка все це пережила, автоматично стає готовою до будь-якої небезпечної ситуації?

- Ні, однозначно так сказати не можна. Люди різні, і пережите вони теж сприймають по-різному.

Одна людина хоче все забути. Вона обмежує себе і своє оточення від усього, що нагадує їй про цей досвід, тому що для неї він травматичний.

Інша, навпаки, постійно повертається до пережитого, багато про це говорить, іноді намагається показати, що вже нічого не боїться і все знає. Але слова ще не завжди означають готовність.

Є й люди, які просто несуть свій досвід далі. Без постійного пошуку винних, без бажання щось комусь довести. І от якщо людині вдалося не впустити в душу злість і образу настільки, щоб вони почали керувати її життям, тоді цей досвід справді може зробити її сильнішою.

Але й цього недостатньо. Важливо, щоб людина могла структурувати те, що знає і вміє, та побачити певні алгоритми дій. Бо просто щось пережити – це одне. А зрозуміти, що саме з твого досвіду допоможе в наступній ситуації, – зовсім інше.

Чим відрізнялася ваша здатність діяти в різних ролях: військовослужбовця, пораненого, людини, яка проходить реабілітацію, і цивільного в окупації?

-    Чесно кажучи, раніше я не замислювався над цим як над різними ролями. Для мене це були не ролі, а обставини. Обставини змінювалися – і потрібно було якось діяти в кожній із них. Застосовувати ті знання і вміння, які вже мав, або вчитися чомусь новому.

Напевно, здатність діяти в мене є саме тому, що я не розділяв життя на окремі частини: ось тут я військовий, тут поранений, тут людина на реабілітації, а тут цивільний. Усе це один досвід. Просто в різних ситуаціях із нього потрібно діставати різні речі.

У яких ситуаціях попередній військовий досвід справді допомагав вам, а коли виявлявся недостатнім або непридатним?

-  Не можу впевнено сказати, що військовий досвід допомагає в усіх ситуаціях.

Він навчає зібраності, дисципліни, оцінювання обстановки. Навчає не зависати надовго, коли потрібно приймати рішення. Це, звичайно, залишається з людиною.

Але, наприклад, у спілкуванні з цивільними людьми він не завжди працює. Особливо якщо ці люди не знають ані тебе, ані твоєї історії.

Відверто скажу: в деяких ситуаціях я починав запинатися. Бо в голові спочатку формулював думку тією мовою, якою думають і спілкуються військові, а потім перекладав її на мову, зрозумілу цивільним.

Це теж виявилося окремою навичкою – не просто знати, що треба робити, а вміти пояснити це людині, яка не має твого досвіду.

Чому людина може знати, як правильно діяти, але в реальній небезпеці не скористатися цими знаннями?

- Тому що знати – ще не означає бути здатним зробити.

У людини в голові може бути багато окремих знань і навичок, але вони не складені в послідовність. А в небезпечній ситуації часу перебирати все, що ти колись чув чи читав, немає. Потрібен зрозумілий алгоритм: спочатку роблю це, потім це, далі – ось так.

Є й інше. Певні обставини можуть просто заблокувати людину. Вона ніби все пам’ятає, але в конкретний момент не може "дістатися" до цих знань.

Тому важливо не тільки слухати або читати. Треба тренуватися. Щоб необхідна дія не шукалася десь далеко в пам’яті, а була відпрацьованою.

Багато українців уже мають досвід повітряних тривог, обстрілів, евакуації, відключень і постійного інформаційного напруження. Чому цей досвід може створювати не лише готовність, а й її ілюзію?

-         Напевно, психологи пояснять це краще. Я можу говорити лише про те, що бачу в людях і помічаю в собі.

Людина завжди намагається створити навколо себе безпечне коло. І коли вона вже кілька разів пережила тривогу, обстріл, відключення чи евакуацію, може з’явитися думка: «Я це вже знаю. Я проходив через це. Якось упораюся».

Ми взагалі любимо думати, що швидші, вправніші й досвідченіші, ніж є насправді. Це допомагає зберігати впевненість. Але впевненість і готовність – не одне й те саме.

Можна записатися на одноденний курс, отримати сертифікат і покласти його в кишеню. І начебто раз сертифікат є, то й безпека вже теж десь поруч.

Але в стресовій ситуації сертифікат не діє замість людини. Там залишається тільки те, що ти справді зрозумів, структурував і відпрацював.

Згадайте, як ми вчилися ходити. Не одразу ж пішли. Були падіння, синці, сльози. Але ми повторювали знову і знову. От готовність формується приблизно так само.

Які ризики цивільні люди найчастіше недооцінюють – не через байдужість, а тому, що не уявляють себе учасниками конкретної небезпечної події?

-  Напевно, ті, яких людина ще не переживала особисто. Поки не опинишся в конкретній ситуації, ти не знаєш, як відреагує твій організм. Можна уявляти себе спокійним, зібраним, рішучим. А потім стається щось різке – і реакція зовсім інша.

Людина може не знати, що вона завмре. Або, навпаки, почне робити багато зайвих рухів. Може втратити здатність чітко говорити, чути інших чи виконувати прості дії.

Тому важливо хоча б частково зустрітися з такими ситуаціями під час навчання. Не для того, щоб налякати себе, а щоб краще зрозуміти власні реакції.

Чому людині психологічно складно визнати, що вона може бути не готовою до дій у критичній ситуації?

- Тут, думаю, багато чого намішано: статус, становище, амбіції, гордість, самовпевненість.

Особливо важко людині, яка звикла вважати себе сильною, досвідченою або відповідальною за інших. Їй складно сказати: «Я не знаю» або «Я не готовий».

Бо здається, що це одразу зменшує тебе в очах інших. А насправді, як на мене, все навпаки.

Визнати, що чогось не знаєш або не вмієш, – це не слабкість. Це нормальна точка, з якої можна починати готуватися.

Чи може звикання до війни допомагати нам жити, але водночас знижувати увагу до небезпеки й потреби у підготовці?

- Я б не сказав, що людина звикає до війни. Вона підлаштовується під конкретні умови.

Ми коригуємо свої внутрішні фільтри. Якби людина однаково гостро реагувала на кожний звук, кожну новину й кожну тривогу, вона дуже швидко виснажилася б.

Тому певне налаштування потрібне. Воно дозволяє залишатися відносно спокійним і продовжувати жити.

Але спокій не повинен означати, що небезпека зникла або що готуватися вже не потрібно. Навпаки, маючи досвід власних реакцій, людина може точніше розуміти, що їй треба вдосконалити.

Підготовка не закінчується. Вона, я б сказав, перебуває в постійному стані.

Як відрізнити справжню готовність від упевненості: «Я вже стільки пережив або пережила – якось упораюся»?

-         До таких слів я ставлюся доволі скептично. Слова словами. Повірю, коли побачу людину в конкретній ситуації. Як вона оцінює обстановку, чи чує інших, чи здатна відкласти амбіції, чи може виконати потрібну дію.

Напевно, справді готовою буде та людина, яка розуміє: будь-яка навичка і будь-який досвід потребують повторення. Багаторазового. Іноді аж до автоматизму.

Те, що ти колись умів, не означає, що ти так само добре зробиш це зараз. Навичка без практики слабшає.

Тому фраза «якось упораюся» – це більше про надію. А готовність – це коли ти не приблизно знаєш, що саме робитимеш.

Чи означає готовність здатність діяти самостійно, чи іноді вона проявляється саме у вмінні прийняти допомогу, виконати свою роль і діяти разом з іншими?

-         Так, саме так. Готовність – це не обов’язково здатність усе зробити самому. Іноді якраз навпаки: треба проаналізувати ситуацію, відкласти власні амбіції, включитися в загальний процес і виконати свою роль на цьому етапі.

Десь потрібно взяти відповідальність на себе. Десь – виконати вказівку людини, яка краще розуміє ситуацію. А десь найкраща допомога – не заважати професіоналам робити свою роботу.

Не кожен має бути головним. Але кожен має розуміти, що саме він може і повинен зробити.

Коли ми говоримо про національний спротив, багато цивільних людей сприймають його передусім як справу військових. Чи не звужуємо ми цим саме поняття спротиву?

- Це складне запитання. Але думаю, що так, звужуємо. Звичайно, бойові завдання виконують військові. Тут не треба плутати ролі. Але країна чинить спротив не тільки на лінії бойового зіткнення.

Важливо, що відбувається в громадах, лікарнях, школах, на підприємствах, у родинах. Чи можуть люди зберігати керованість? Чи продовжують вони виконувати свою роботу? Чи не створюють додаткового хаосу? Чи вміють поводитися з інформацією?

Тому цивільна людина теж має своє місце в національному спротиві. Просто її роль інша.

Якою може бути роль цивільної людини в національному спротиві, якщо вона не бере безпосередньої участі в бойових діях?

- Я хотів би сказати, що дуже важливою. Національний спротив – це ж не тільки наступ чи оборона в тому вигляді, як ми їх уявляємо. Для цивільної людини це ще й усвідомлення себе в кризовій або просто дуже некомфортній ситуації.

Це здатність коротко й зрозуміло передати інформацію. Подбати насамперед про своє найближче коло безпеки. Допомогти людині поруч. Продовжувати виконувати свою роботу, якщо це можливо.

І, що теж важливо, не заважати професіоналам робити свою роботу точно і якісно.

Усьому цьому треба тренуватися. Можна назвати це навчанням, можна тестуванням себе. Але людина має хоча б приблизно знати, що вона робитиме, коли звичні умови зникнуть.

Чи може суспільство бути справді здатним до національного спротиву, якщо значна частина цивільних громадян вважає власну готовність необов’язковою?

- Думаю, що ні. Це як рука. Щоб стиснути кулак, мають скластися всі пальці. Один може показувати напрямок, інший щось утримувати, у кожного своя функція. Але сила з’являється, коли вони діють разом.

Так само й у суспільстві. Не всі мають робити одне й те саме. І не всі мають брати участь у бойових діях.

Але якщо велика частина людей вважає: «Це не моя справа, від мене нічого не залежить», – тоді слабшає вся система.

Чи можна вважати частиною національного спротиву здатність цивільних людей не втрачати керованість, підтримувати інших, відповідально працювати з інформацією та зберігати життєдіяльність своїх організацій і громад?

-  Саме так. І ця здатність може дуже сильно допомогти. Коли люди не втрачають керованості, вони не створюють додаткової паніки. Коли відповідально працюють з інформацією – не допомагають ворогу і не дезорієнтують своїх.

Коли підприємство, лікарня, школа, громада чи волонтерська організація продовжують працювати, це також підтримує стійкість країни.

Іноді людина думає, що її звичайна робота не має стосунку до спротиву. Але в кризовий момент здатність продовжувати якісно виконувати свою справу може бути дуже важливою.

Що у вашому особистому досвіді найбільше змінило ваше уявлення про людську силу, вразливість і здатність діяти?

- Напевно, жага до життя. І ще здатність людини налаштовувати себе заради того, щоб жити далі. Навіть коли багато чого втрачено, коли тіло не слухається, коли обставини зовсім не такі, як хотілося б.

Ти можеш бути вразливим, залежати від допомоги інших, не мати колишніх можливостей. Але всередині залишається бажання піднятися, зробити ще один крок, навчитися чогось заново.

Для мене сила, напевно, саме в цьому. Не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб знову налаштовувати себе на життя.

Що б ви сказали людині, яка думає: «Я вже стільки пережив або пережила, мені не потрібно спеціально готуватися»?

- Я б нагадав, що ходити ми вчимося на початку життя, але тренуємо цю здатність упродовж усього життя.

Це можуть підтвердити люди, які через поранення або хворобу певний час були прикуті до лікарняного ліжка. Вони колись чудово вміли ходити. Але після тривалої перерви декому доводиться вчитися знову.

Так само і з іншими навичками. Те, що ти колись пережив певну ситуацію, не означає, що до наступної ти вже повністю готовий.

Твій досвід – це добра основа. Але його потрібно осмислювати, впорядковувати й час від часу перевіряти.

Тому я б сказав просто: це добре, що ви вже багато знаєте і пережили. Ну що ж – тоді потренуймося.