Готовність до національного спротиву не з’являється в ту мить, коли небезпека вже стукає у двері. Вона визріває значно раніше – через відчуття, що ця земля твоя, через цінності й моральні орієнтири, відповідальність за себе та інших, уміння діяти, коли ситуація неясна, домовлятися з іншими й бути корисним там, де ти можеш.

Але хто і коли насправді формує цю готовність? Що дає родина, що має додати школа, як впливають суспільство й держава, і де починається особиста відповідальність самої людини? Про це ми говоримо із Сергієм Грилюком – професійним військовим, який пройшов шлях від солдата до командира, а сьогодні працює у сфері військової освіти та психології. Його погляд цікавий тим, що він дивиться на національний спротив не лише очима військового, а як на результат довгого людського шляху – від перших дитячих уявлень про «своє» і відповідальність до усвідомленої готовності захищати країну поруч з іншими.

Коли ми говоримо про готовність людини до національного спротиву, що саме маємо на увазі? Які ознаки дозволяють сказати: ця людина справді готова діяти в умовах загрози, а не просто має певні знання чи позитивно ставиться до захисту країни?

– Знаєте, готовність до спротиву часто уявляють спрощено – мовляв, є зброя в руках, є бажання захищати країну, і цього досить. Насправді все складніше й водночас простіше. Це не одна річ, а кілька, які працюють разом: щире, усвідомлене бажання діяти в інтересах держави; психологічна стійкість – здатність не розсипатися, коли загроза життю реальна, а навколо невизначеність і стрес; конкретні знання й навички під ту роль, яку людина може виконати; і розуміння, як узгоджувати свої дії з іншими в системі колективної оборони, а не діяти на власний розсуд.

А головна ознака – людина не чекає команди «згори», щоб зробити те, що й так у межах її компетенції. Вона здатна ухвалювати рішення, навіть коли інформації бракує. І, мабуть, найважливіше – вона відчуває різницю між стихійним героїзмом і дисциплінованою дією в системі. Бо перше часто коштує життя, а друге – рятує.

З яких складових, на вашу думку, формується така готовність?

– Я для себе виділяю три речі, і вони настільки переплетені, що відділити одну від іншої по-справжньому неможливо.

Перше – це фундамент, цінності й мотивація. Відчуття «ми», належність до української політичної нації, цінності свободи, гідності, суверенітету. Патріотизм тут не гасло на плакаті, а готовність чимось пожертвувати заради спільного добра.

Друге – це стрижень, морально-психологічна складова. Відповідальність – розуміння, що безпека держави починається не десь там, а з твоєї особистої дії. Стресостійкість – уміння впоратися зі страхом і панікою, коли емоції хочуть узяти гору. І довіра – у себе, у побратимів, у те, що спротив узагалі має сенс і легітимність.

І третє – інструменти, конкретні знання та навички. Знання законодавства, основ безпеки, розуміння інформаційних загроз. Навички – від володіння зброєю й першої допомоги до кібергігієни й логістики. І практичний досвід: тренінги, волонтерство, участь у місцевому самоврядуванні, коли довкола криза.

Без будь-якої з цих трьох речей готовність буде неповною.

Чи можна сформувати готовність до національного спротиву коротким курсом уже в дорослому віці, чи це тривалий процес розвитку людини?

– Ні, повністю – ні. Тижневий курс тактичної медицини чи стрільби дасть окремі навички, і це добре, це третій блок, про який я щойно казав. Але справжня готовність – це результат багаторічного виховання й соціалізації, а не кількох днів на полігоні.

За тиждень не можна виростити стійку ідентичність, довіру до суспільства чи моральний стрижень, який не зламається під тиском обставин. Доросла людина цілком може швидко опанувати інструментарій – це реально. Але якщо немає ціннісного фундаменту під ним, ця готовність буде крихкою, як лід навесні. Тому короткі курси працюють по-справжньому добре тоді, коли людина вже має внутрішню мотивацію – тоді це «фінішна обробка», а не спроба почати з нуля.

Якщо цей процес починається задовго до дорослого віку, що закладається найраніше – у родині?

– Родина – це перше місце, де в людини взагалі з’являється ідентичність і базова довіра до світу. Саме там дитина вперше стикається з поняттями «своє» і «чуже», «справедливість» і «відповідальність» – ще задовго до того, як зрозуміє ці слова свідомо.

Мова, традиції, історії, які розповідають удома, формують перше відчуття «хто ми». І діти дуже уважно копіюють – не слова батьків, а їхні вчинки: як батьки ставляться до закону, до інших людей, до власних обов’язків. Якщо батьки демонструють байдужість – дитина зчитує це як норму. Якщо активну громадянську позицію – так само. І ще один момент, який часто недооцінюють: наскільки безпечним і передбачуваним було дитинство, настільки людина потім здатна витримувати стрес уже дорослою.

Що до цього фундаменту має додати школа?

– Школа – це міст. Вона перетворює родинні цінності на громадянські компетентності, з’єднує приватний світ дитини з публічним світом держави.

Тут важливе критичне мислення – уміння відрізнити факт від маніпуляції, а в умовах інформаційної війни це не абстракція, а щоденна необхідність. Важлива колективна дія – уміння працювати в команді, розв’язувати конфлікти, брати на себе лідерство через проєкти, учнівське самоврядування, спортивні змагання. Важлива історична пам’ять і правова культура – не набір дат для іспиту, а розуміння історії як тривалої боротьби за незалежність, знання власних прав і обов’язків. І, звісно, базова фізична підготовка та початкові військові навички – дисципліна, витривалість, елементарна безпека.

Яку роль у формуванні готовності людини відіграє суспільство, соціальне середовище?

– Суспільство – це або підсилювач, або гальмо для всього, що заклали родина й школа. Навіть найкраще виховання можна звести нанівець, якщо середовище довкола транслює цинізм, корупцію, недовіру.

Якщо в суспільстві нормально уникати відповідальності чи «обдурити систему» – готовність до спротиву падає, хай там як людину виховували вдома. А якщо нормою є волонтерство, взаємодопомога, патріотизм – це створює критичну масу стійкості, яку відчуваєш майже фізично. І тут напряму працює довіра: і горизонтальна – між людьми, і вертикальна – до інститутів влади. Що вищий рівень цієї довіри, то краще суспільство самоорганізовується саме тоді, коли настає криза.

Якою має бути роль держави у цій системі? Де проходить межа між вихованням громадянина, загальною підготовкою населення до дій у кризових умовах і спеціальною військовою підготовкою?

– Я б сказав так: держава не повинна намагатися виховати людину замість батьків. Але вона зобов’язана зробити так, щоб у критичний момент люди не залишалися сам на сам із небезпекою і не вчилися виживати вже під обстрілами.

Родина формує характер, повагу до інших, відчуття відповідальності. Школа й держава мають дати базове розуміння: хто ми, за що відповідаємо як громадяни, як діяти під час тривоги, як надати першу допомогу, куди йти в разі евакуації, як не розгубитися і не поширювати паніку.

Базові речі – домедична допомога, дії під час обстрілу, евакуація, мінна безпека – мають знати всі. Це не мілітаризація, це нормальна відповідальність держави за своїх громадян.

А військова підготовка – це вже інший рівень: для тих, хто служить, у резерві або свідомо готується до оборони. Не всі мають бути військовими. Але країна має бути такою, де кожен знає, що робити в кризі, а ті, хто бере до рук зброю, мають бути підготовлені професійно.

Що дорослий громадянин має сам зробити для того, щоб розуміти свою можливу роль у національному спротиві й бути до неї готовим?

– Відповідальність "за..." переходить до людини тоді, коли вона перестає думати: «Хтось має мене підготувати» – і починає питати себе: «Що я зробив, щоб у критичний момент бути корисним, а не розгубленим?». Доросла людина сама має подбати про базові навички безпеки, визначити для себе, яку роль вона могла б відіграти у спротиві, підтримувати фізичну й психологічну форму та бути в курсі актуальних загроз і алгоритмів дій.

А далі кожен може чесно визначити свою роль. Хтось готовий долучитися до резерву чи пройти військовий вишкіл. Хтось може бути медиком, водієм, зв’язківцем, волонтером, фахівцем із логістики або просто людиною, яка здатна організувати допомогу у своїй громаді.Ніхто це за неї не зробить.

Як знайти баланс між рівністю можливостей, реальними фізичними вимогами та різними ролями, які людина може виконувати для оборони країни?

– Я б не ставив питання так: яку роль держава відведе чоловікові, жінці чи людині певного віку. Важливіше інше: чи має кожен громадянин можливість бути підготовленим і корисним у складний момент.

Вік, стать, стан здоров’я чи фізична форма мають враховуватися не як обмеження, а щоб людина могла обрати посильний для себе спосіб долучення. Хтось готовий до більш фізично складних завдань, хтось має досвід, професійні знання, уміння організувати людей, надати допомогу або підтримати тих, хто поруч.

Не всі мають робити одне й те саме. Але кожен може знати базові правила безпеки, вміти діяти спокійно в кризі, допомогти близьким чи сусідам, не поширювати небезпечну інформацію, пройти навчання, яке відповідає його можливостям.

Тому хороша система підготовки – це не система, де всіх намагаються зробити однаковими. Це система, у якій ніхто не виключений наперед і кожен має можливість підготуватися та бути корисним.

Що б ви сьогодні сказали кожному громадянину України про його особисту готовність захищати свою країну?

– За роки служби я зрозумів просту річ: країну не можна захистити лише армією. Армія тримає фронт, але сила держави – у людях, які відчувають, що це їхня земля, їхня громада, їхня мова, їхнє майбутнє. Я б хотів, щоб ми перестали сприймати готовність до захисту країни як щось, що виникає лише в день великої загрози. Вона формується щодня: у родині, у школі, у громаді, у тому, як ми ставимося до своєї держави, до людей поруч і до власної відповідальності.

Держава має створити зрозумілу систему підготовки й дати кожному можливість навчитися потрібного. Громада – об’єднувати людей, знати свої слабкі місця, вміти діяти разом у складній ситуації. Але жодна система не працюватиме, якщо сама людина не поставить собі просте запитання: що я вмію, чого мені ще треба навчитися і чим я можу бути корисним?

Національний спротив – це не про те, щоб усі стали військовими. Це про те, щоб у країні не було байдужих і безпорадних. Хтось захищатиме зі зброєю, хтось рятуватиме життя, забезпечуватиме зв’язок, допомагатиме громаді чи підтримуватиме інших. Але готовність починається з особистого рішення: ця країна – моя, і її безпека теж моя справа.

Інтерв'ю записано командою Академії, ілюстрації згенеровані за допомогою ШІ