Академія професійного розвитку продовжує серію розмов про готовність цивільного населення до національного спротиву. У центрі цього інтерв’ю – питання, яке потребує особливої точності: чи можна навчити людину діяти в умовах війни, не перетворюючи цивільне суспільство на військовий табір?

Готовність служити у війську і готовність відповідально діяти під час загрози – не одне й те саме. Цивільній людині не обов’язково опановувати військову професію. Але вона має бути спроможною не розгубитися, надати домедичну допомогу, критично оцінити інформацію, діяти за зрозумілим алгоритмом і залишатися корисною для людей поруч. Така спроможність не виникає одномоментно: її формують родина, освіта, громада, державні інституції та власна відповідальність людини.

Сергій Штепа знає цю межу і як соціолог, і як безпосередній учасник війни. До повномасштабного вторгнення він досліджував українське суспільство, працював науковцем і викладачем. У 2022 році долучився до територіальної оборони, згодом служив у Збройних силах України, пройшов фронт і тяжке поранення, а після повернення до цивільного життя продовжив соціологічну роботу.

У цій розмові ми намагаємося відокремити суспільну мобілізацію від реальної підготовленості, героїчний образ – від щоденної відповідальності, а одноразове навчання – від навички, яка витримує страх і невизначеність.

Від спостереження до особистого вибору

До повномасштабної війни ви досліджували українське суспільство як соціолог і науковець. Наскільки, за вашими спостереженнями, воно було готове до масштабної воєнної загрози?

– Навіть після початку російської збройної агресії у 2014 році більшість українців не хотіла вірити в можливість відкритого повномасштабного вторгнення. Загрозу бачили, про неї говорили, але не переводили це розуміння у реальну підготовку до війни. Для багатьох вона залишалася чимось віддаленим, локальним або таким, що не може докорінно змінити їхнє повсякденне життя.

Небажання вірити в найгірший сценарій було своєрідним психологічним захистом. Але загроза не зникає лише тому, що суспільству важко її прийняти. Тому й виникає гірка фраза: історія вчить нас тому, що ми часто не хочемо вчитися на її попередженнях.

На початку повномасштабного вторгнення ви долучилися до територіальної оборони. У чому для вас полягав цей вибір – між чим і чим ви тоді обирали?

– Ще 23 лютого 2022 року я прийшов до Бориспільського військкомату, бо вже відчував і вірив, що війна наближається. 5 березня написав заяву в Переяславі. Тому в моєму внутрішньому сприйнятті це не був вибір між кількома рівноцінними варіантами. Я знав, що піду захищати Україну.

Фактично вибір був між тим, щоб залишитися спостерігачем, і тим, щоб прийняти особисту відповідальність за країну, на яку напали. Для мене другий варіант був єдино можливим. Саме тому після ухваленого рішення я відчув не лише тривогу, а й певне полегшення: важкий вибір було зроблено.

Що змінилося у вашому сприйнятті війни, коли ви перейшли від позиції дослідника й викладача до позиції її безпосереднього учасника?

– До війни можна досліджувати суспільні настрої, аналізувати ризики, будувати прогнози й говорити про можливі сценарії. Але участь у війні змінює сам спосіб сприйняття реальності. Те, що раніше було предметом аналізу, стає особистим досвідом, у якому рішення, помилки, взаємна підтримка і своєчасна дія мають безпосередню ціну.

Спочатку я відчув полегшення – ніби зробив важкий, але правильний вибір чоловіка, на країну якого напали. Водночас саме на передовій повною мірою розумієш, що війна – це не просто складніший різновид мирного життя. Це інша реальність, у якій звичні уявлення про безпеку, час, контроль і передбачуваність перестають працювати.

У перші місяці повномасштабної війни українське суспільство продемонструвало надзвичайну здатність до самоорганізації та спротиву. Що, на вашу думку, стало основою цієї мобілізації?

– Найпершою причиною було очевидне: на нас напали. Самоорганізація стала здоровою психосоціальною реакцією суспільства на агресію проти Батьківщини. Спільна загроза дуже швидко зробила видимим те, що в мирний час могло здаватися абстрактним: ми ідентифікуємо себе як українці, живемо у своїй країні й не сприймаємо себе частиною «русского мира».

Але ця мобілізація не виникла на порожньому місці. Її підтримували історична пам’ять, козацьке коріння, патріотична освіта, відчуття належності до своєї землі й готовність допомагати тим, хто поруч. Саме поєднання загрози, ідентичності та горизонтальної взаємодії перетворило страх і розгубленість на спільну дію.

Намір діяти і реальна підготовленість

Водночас готовність швидко долучитися до спільної справи і готовність компетентно діяти в небезпечній ситуації – не одне й те саме. Коли ви особисто відчули цю різницю?

– Я не служив і не мав військової освіти. Тому добре розумів: одного бажання бути корисним недостатньо. Я двічі пройшов курс молодого бійця, закінчив курси операторів дронів і навіть переніс операцію, щоб мати можливість потрапити до ЗСУ. Це був свідомий пошук знань і навичок, яких мені бракувало.

Проте навіть попередня підготовка не робить людину готовою до всього. Повістка до Десантно-штурмових військ стала для мене сюрпризом. Цей досвід показав: між мотивацією, базовим навчанням і здатністю діяти в конкретному підрозділі та конкретних умовах існує відстань. Її можна подолати лише подальшим навчанням, практикою і включенням у систему взаємодії.

Яких знань, навичок або внутрішньої готовності найбільше бракує цивільній людині, коли вона вперше стикається з реальністю війни?

– Насамперед бракує готовності швидко зібратися і перейти від звичного мирного темпу до інтенсивної, організованої дії. У мирному житті людина звикає, що має час на роздуми, може відкласти рішення або розраховувати на стабільність. У воєнних умовах цієї опори часто немає.

Потрібні базові навички виживання в польових умовах, здатність не втрачати керованість, слухати тих, хто має досвід, і виконувати визначені дії як частина спільної системи. Для військового це також готовність виконувати накази й діяти в межах військового організму – вона не виникає миттєво, а формується з часом. Окремо підкреслю: критично важливими є навички домедичної допомоги, тому що саме вони можуть безпосередньо зберегти життя.

Чи можна підготувати цивільну людину до дій в умовах війни, не перетворюючи її на військового? Що саме має бути результатом такої підготовки?

– Так, можна і потрібно. Але метою не має бути копіювання військової підготовки або зміна цивільної ідентичності людини. Цивільний не повинен ставати військовим, щоб усвідомлювати реальність загрози, знати свою роль і бути здатним діяти відповідально.

Передусім потрібно прийняти, що війна є станом, принципово відмінним від мирного, спокійного життя. Далі – опанувати базові навички виживання і домедичної допомоги, навчитися організовано діяти за перевіреними алгоритмами, не поширювати неперевірену інформацію і не створювати додаткового хаосу. Результатом такої підготовки має бути не мілітаризована людина, а менш безпорадна, більш зібрана й відповідальна цивільна особа, здатна зберегти себе, підтримати інших і виконати свою суспільну роль.

Ваш досвід територіальної оборони, фронту і тяжкого поранення дав змогу побачити різні прояви людської готовності та вразливості. Як після цього змінилося ваше розуміння сили й стійкості людини?

– Людина сама по собі дуже вразлива – і фізично, і психологічно. Нас легко поранити, а без своєчасної допомоги наслідки можуть бути фатальними. Війна швидко руйнує ілюзію, що сили волі або впевненості достатньо, щоб контролювати небезпеку.

Водночас належне навчання й тренування справді роблять дива. Вони не усувають вразливість, але суттєво розширюють здатність людини діяти. На фронті іноді доводиться вчитися під обстрілами: якщо ти новачок, дивися на досвідчених; якщо вони падають, падай і ти. Найстійкішими виявляються не ті, хто найбільше говорить про власну сміливість, а ті, хто вміє слухати, спостерігати, вчитися, взаємодіяти і не піддаватися паніці.

У суспільній уяві готовність до спротиву нерідко пов’язують із безстрашністю, героїзмом і фізичною витривалістю. Що в такому уявленні є хибним або неповним?

– Хибною є сама вимога безстрашності. Страх у небезпечній ситуації природний. Питання не в тому, чи відчуває людина страх, а в тому, чи здатна вона не втратити керованість і виконати необхідну дію. Героїчний образ часто приховує більш важливі речі – дисципліну, підготовленість, взаємну довіру і відповідальність.

Крім того, спротив може мати різні форми. Для військового це, зокрема, готовність виконати наказ і діяти разом із підрозділом. Для цивільної людини – готовність думати не лише про власний порятунок, а й про людей поруч; підтримувати роботу громади, допомагати, не поширювати паніку, виконувати свою професійну або суспільну роль. Тому готовність до спротиву – це не обов’язково героїчний вчинок. Часто це спокійна, компетентна і корисна дія.

Навчання, яке долає страх

Ми говоримо про психологічну, домедичну та інформаційно-комунікативну готовність цивільної людини. Як ці складові пов’язані між собою і яку з них суспільство сьогодні найбільше недооцінює?

– Я б не відокремлював одну складову від інших, тому що в реальній небезпечній ситуації вони працюють лише разом. Психологічна готовність дає змогу почати діяти, а не завмерти у ступорі. Інформаційно-комунікативна допомагає зрозуміти, що насправді відбувається, відрізнити достовірне повідомлення від чуток і не ухвалювати рішення на основі паніки. Домедична готовність перетворює зібраність і правильне рішення на конкретну допомогу людині.

Якщо хоча б одна з цих ланок не працює, інші можуть виявитися марними. Можна знати, як накладати турнікет, але не почати діяти через ступор. Можна бути рішучим, але через хибну інформацію зробити неправильний крок. Тому суспільству важливо недооцінювати не окрему складову, а саму необхідність їх системного поєднання. По-військовому кажучи, важливо не «гнати слонячку», а зберігати здатність адекватно оцінювати ситуацію.

Чи достатньо знати правильний алгоритм дій? Що допомагає людині не розгубитися і справді застосувати свої знання в умовах страху, невизначеності та небезпеки?

– Знати алгоритм необхідно, але цього недостатньо. Уперше розгубитися може кожен. У стресовій ситуації людина не завжди здатна відтворити те, що лише один раз почула або прочитала. Саме тому знання мають бути багаторазово відпрацьовані, щоб потрібна послідовність дій стала звичною.

У Десантно-штурмових військах, наприклад, роботу з турнікетами та інші елементи домедичної допомоги повторюють кожні три місяці. Це показує важливий принцип: підготовка не завершується після одного курсу або отриманого сертифіката. Вона потребує регулярного оновлення й практики. Системне тренування не гарантує, що страх зникне, але значно підвищує шанс, що людина все-таки виконає правильну дію і врятує себе або когось поруч.

Суспільство, інституції і тривалий спротив

Повернувшись до цивільного життя і соціологічної роботи, що ви стали інакше бачити в українському суспільстві – у його сильних сторонах, вразливостях і здатності до тривалого спротиву?

– На жаль, війна триває. Це марафон, і ми ще не на фініші. Відносно стабільна лінія фронту поступово привчає суспільство до думки, що так буде завжди і що небезпека стала лише фоном повсякденного життя. Саме ця звичка є однією з наших вразливостей, тому що вона знижує готовність до можливого погіршення ситуації. Готуватися потрібно не лише до того, що вже стало звичним, а й до складніших сценаріїв.

Ми стали твердішими й стійкішими, навчилися жити і працювати під час війни. Водночас стали закритішими, втомленішими і часом байдужішими до чужих страждань та одне до одного. Мені важко спостерігати, як люди легко вірять коротким «відосикам» і простим поясненням, не завжди усвідомлюючи, що за помилки, ілюзії та запізнілі рішення на фронті платять кров’ю прості хлопці. Тривалий спротив вимагає не тільки витривалості, а й здатності не втратити чутливість, критичне мислення та відповідальність.

Якщо подивитися на національний спротив як соціолог, що робить суспільство справді спроможним: підготовленість окремих людей, взаємна довіра, горизонтальні зв’язки, відповідальні інституції чи спільне розуміння мети?

– Починається все зі спільного відчуття загрози і розуміння необхідності вижити. Саме це у 2022 році стало потужним об’єднавчим чинником. Важливий також здоровий консерватизм у доброму значенні цього слова: людина знає, що їй жити тут, не хоче залишати свою країну і готова захищати звичний для неї світ, родину та громаду.

Але для тривалого спротиву одного спільного страху недостатньо. Підготовленість окремих людей має поєднуватися з довірою, горизонтальною взаємодією та спроможними інституціями. На жаль, багато інституцій виявилися менш готовими до спротиву, ніж саме суспільство, і досі його наздоганяють. Тому стійкість виникає тоді, коли енергія громадян не замінює державні та місцеві системи, а підтримується ними, упорядковується і перетворюється на довготривалу спроможність.

Що ви хотіли б сказати цивільній людині, яка переконана: «Я не військовий, тому підготовка до національного спротиву мене не стосується»?

– Я б поставив їй кілька простих запитань. Ти вважаєш себе українцем? Хочеш жити в Українській державі? Хочеш вижити сам і зберегти свою родину та громаду? Якщо відповідь «так», підготовка до національного спротиву тебе стосується.

Це не означає, що кожен має стати військовим або виконувати невластиву йому функцію. Але кожен має бути готовим діяти у своїй ролі: зберігати керованість, допомогти людині поруч, виконувати професійну роботу, підтримувати громаду, не ставати джерелом паніки та дезінформації.

Національний спротив починається не з форми чи зброї, а з відповідальності за власне життя, близьких і країну, в якій ти хочеш жити.

Інтерв'ю записано командою Академії, ілюстрації згенеровані за допомогою ШІ