Історія онлайн-лабораторії «Маршрут можливостей»

Ця лабораторія почалася задовго до того, як учасники з’явилися в Zoom.

Війна поставила перед Україною виклик, який важко виміряти цифрами: зростає кількість військовослужбовців і ветеранів, які отримали сенсорні бойові травми – втрату зору, слуху або комбіновані ураження. І майже кожна команда, яка працює поруч, бачить одну й ту саму проблему: допомога існує, але часто – фрагментами. Лікарня, реабілітація, психологічна підтримка, освіта, працевлаштування, соціальна інтеграція – ніби елементи однієї дороги, але без спільної карти. А там, де немає карти, людина може загубитися між “етапами”.

Саме так виникла ідея лабораторії: зібрати експертизу різних сфер і відповісти на ключове запитання – як забезпечити безперервність супроводу, щоб людина не “випадала” з процесу і не втрачала досягнутого.

Усе почалося ще до того, як хтось натиснув «Join». Почалося з відчуття, що в країні з’являється нова, болісно велика категорія людей: ветерани й військовослужбовці із сенсорними бойовими травмами – втратою зору, слуху, комбінованими ураженнями. І кожен, хто працював поруч із ними, бачив одну й ту саму картину: медицина робить своє, реабілітація робить своє, соціальна сфера – своє, освіта й робота – десь окремо… А людина між цими «своїми» часто залишається без маршруту. Фрагменти допомоги є – цілісної дороги немає.

Тому онлайн-лабораторія «Маршрут можливостей» не народилася з ідеї «давайте обговоримо». Вона народилася з прагматичного питання: як зробити так, щоб людина не “випадала” між етапами і не втрачала те, що вже відновила? Бо регрес – не виняток, а реальність, якщо середовище неадаптоване, родина не підготовлена, а супровід обривається або розсипається на бюрократичні дрібниці.

Перед лабораторією була «тиха» робота – схожа на розвідку перед великим переходом. У 2024–2025 роках команда Академії збирала міжнародні моделі, порівнювала їх з українським контекстом і пішла до практиків не з порожніми руками, а з чернеткою рішення. Наступний крок – структуроване експертне опитування: фахівці різних профілів і ветерани з досвідом сенсорних порушень говорили про типові стани, ризики, індикатори прогресу й регресу – про те, що зазвичай не вміщується в стандартні “протоколи послуг”.

А 3 грудня 2025 року сталося головне: групова верифікація – момент, коли напівтеоретична модель мала витримати людський досвід і професійну правду. У Zoom зібралися учасники з понад десяти організацій – зокрема Українське товариство сліпих, ГО «Український міжнародний інститут сліпих», медичні інституції НАМН України (травматологія й ортопедія, інститут ім. Філатова), освітні й роботодавчі середовища, хаби та практики, які працюють із ветеранами напряму.

На екранах – квадратики з обличчями, у навушниках – різні тембри, у чаті – уточнення й посилання. Але найважливіше було не це. Найважливішим був правильний формат: не «хто що думає», а структурована робота чотирьох тематичних груп із синхронною фіксацією у Google-документах. Вони писали одночасно – так, ніби збирали один міст із чотирьох берегів.

Коли стартували групи, стало помітно: кожна говорить своєю професійною мовою – і саме тому потрібна спільна. Бо в реальному житті людина проходить усі ці “мови” підряд, і якщо між ними немає перекладача, маршрут стає лабіринтом.

Перша група взялася за найкрихкіше – медичний та первинний психологічний етап. Вони говорили про шок, тривогу, дезорієнтацію, про базові опори й безпеку, про те, як спілкуватися так, щоб не ламати гідність. І окреслили критерії, коли людина готова рухатися далі: з’являється бажання щось робити, інтерес до активностей, перші спроби планувати майбутнє, застосування щойно набутих навичок.

Друга група була про тіло, простір і сміливість руху – комплексну реабілітацію та абілітацію. Там звучали слова, які в буденному житті рідко вимовляють вголос: страх оточення, кінезіофобія, сором просити допомоги, втома родини. Вони розкладали автономність на конкретні цеглини: орієнтація у знайомому просторі, побутові навички, комунікація про свої потреби, цифрова компетентність. І паралельно – чесно називали ризики регресу: бюрократія, брак технічних засобів, невдала комунікація персоналу, неготовність середовища й близьких.

Третя група відкривала двері туди, де людина знову стає не “пацієнтом”, а учнем, колегою, фахівцем – освітня та професійна реабілітація. Вони говорили про відновлення ініціативи, про нову ідентичність після травми, про доступність навчання й рескілінгу, про адаптації робочого місця, про критерії готовності до навчання й праці: стабілізований емоційний стан, достатня автономність, мотивація, здатність адаптуватися в новому середовищі.

Четверта група працювала з тим, що часто залишається “після”: соціальна інтеграція та довготривалий супровід. І в їхніх нотатках було багато про те, що відбувається, коли героїчний запал підтримки навколо людини стихає: ризик ізоляції, вторинна травматизація, потреба в стабільних механізмах у громаді – групи взаємопідтримки, доступні сервіси, безбар’єрність, просвітництво. Вони формулювали індикатори якості життя не абстрактно, а як живі маркери: мобільність, працевлаштування, соціальна активність, прийняття себе, задоволеність життям.

Минали години – приблизно чотири, але в такій роботі час вимірюється не хвилинами. Він вимірюється тим, скільки разів хтось зупинився і сказав: «Ні, так не працює в реальності» – і група переписала формулювання. Саме так народжується експертний консенсус: не компроміс “аби було”, а узгоджена ясність, яку можна передати іншій команді, іншому закладу, іншій родині.

У певний момент у всіх цих паралельних текстах почала проступати одна спільна лінія. Мовчазний висновок, який ніби висів у повітрі: система мислить “послугами”, а людина живе “маршрутом”. Якщо ми хочемо результату – треба перестати рахувати лише дії та почати керувати шляхом.

Саме тому фінальним продуктом лабораторії стала не папка «Рекомендації» і не перелік сервісів. Ним стала Дорожня карта комплексного супроводу, яка тримається на трьох опорах:

·                     Індивідуальна траєкторія – як каркас руху людини через 6 етапів, але не механічно, а через динаміку 5 компонентів стану: психологічна безпека, автономність, ідентичність, соціальна взаємодія, якість життя.

·                     Паспорт стану реабілітанта – «носій пам’яті», який рухається разом із людиною між закладами й командами, зшиваючи фрагменти в одне ціле.

·                     Система рекомендацій для фахівців і родин – практичні алгоритми дій на кожному етапі.

І ще одна річ, яка відрізняла цю модель від багатьох «лінійних» схем: тут прямо назвали і легітимізували регрес як об’єкт моніторингу – не сором, не провина, не “погана мотивація”, а прогнозований ризик, який можна бачити рано й зменшувати правильною підтримкою.

Коли групи завершили роботу, їхні результати звели в єдиний документ, а окремо провели сесію зворотного зв’язку з ветеранами-учасниками: чи зрозумілі формулювання, чи реалістичні критерії, чи це справді про живий досвід, а не про красиві слова. І лише після цього модель можна було назвати не “вигаданою”, а верифікованою, тобто перевіреною за допомогою доказів, наданих її безпосередніми користувачами.

Так закінчився день лабораторії – але не закінчилась її історія. Бо вона була не фіналом, а точкою, з якої з’являється можливість пілотувати, узгоджувати на рівні координаційних органів, переносити в реальні маршрути людей. І, можливо, найважливіше – вона створила спільну мову, якою можуть говорити медики, реабілітологи, педагоги, соціальні служби, роботодавці й родини, не втрачаючи головного героя – Людину, яка втратила здоров’я, але не має втратити можливість для нормального і повноцінного життя.

Зоя Гаркавенко, президентка Академії, модераторка онлайн-лабораторії